субота, 14 лютого 2015 р.

"Час і досі не загоїв рани" - урок пам`яті

 У Побузькій міській бібліотеці для дорослих проведено урок пам`яті «Час і досі не загоїв рани» присвячений  дню вшанування учасників бойових дій  на території інших держав. На урок запросили учнівську молодь. Захід проведено за сценарієм за участю керівника Малої академії наук з історії Свінтіцької Алли Петрівни, яка розповіла про історичні події афганської війни.





Ведуча. Доброго дня, шановні  присутні . Сьогодні ми зібралися на свято пам’яті, присвяченому воїнам-інтернаціоналістам, які загинули в афганській війні.  А серед них було і немало наших земляків.  15 лютого 1989 року було завершено виведення військ колишнього СРСР з території Демократичної Республіки Афганістан.15 лютого у житті колишніх військових, які пройшли дорогами Афганістану, навіки залишиться як день пам’яті про чужу і жорстоку війну. Афганістан – це мужність воїнів, це вірність солдатській дружбі, це взаємовиручка і взаємодопомога.
Війна. Чужа. Неждана. Непотрібна.
Геройство. Біль. Дочасна сивина.
Прокляття чаша випита до дна.
Жорстока тишина. Вибухоподібна війна.
Ведуча. З давніх-давен український народ підтримує священну традицію – вкарбувати у свідомість прийдешніх поколінь пам’ять про бойові подвиги кращих синів і дочок, які сповна виконали свій військовий обов’язок. Ці роки , що минули, згуртували колишніх бійців-інтернаціоналістів, поєднали їх в одну родину, де біль одного віддається щемом у серцях інших, а радість стає загальним почуттям.

Читець   Чужа війна (Афганістан)

Чому, дітей наших забрали?
За що, в чужу війну втягли.
З призову в бойню ту загнали.
Як ви посміли? Як могли?
Чужа війна, чужа країна.
Залиті кров’ю ордени.
Осиротілая родина.
До Бога, звернені мольби.
За що? Я вас питаю нині.
Дарма, що вже пройшли роки.
Дітей вернули в домовині.
Як ви посміли? Як могли?
Вже не розрадить, материне горе.
Не висушить, пролитих сліз.
Застигла кров, в скелястих горах.
Та пам’ятний посмертний, обеліск.
Усі хто вижив в страшнім бої.
Хто вистояв, у тій війні.
Для нас Ви, істині герої, як ті, що спочивають у землі. Простіть за ранню сивину,
за молодість, утоплену в крові́.
Простіть же їм, страшну війну,
та друзів, що вернулися в труні.
Простіть, як зможете простити,
хай Бог їм буде за суддю.
Простіть, та поспішайте жити,
бо ці́ну знаєте, свому життю…

                           ганна станіславська

Ведуча. Афганська війна… Безглузда війна.. Будь-яка війна несе смерть, каліцтво, вдягає в журбу тисячі материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика. Летіли в Україну «чорні тюльпани» з цинковими гробами Україна втратила близько 4000 молодих хлопців, 6000 залишилися інвалідами,  86 українських юнаків – у полоні або пропали безвісти.
Читець
Хто ж відповість?
Як захлинався бій останній
І ущухав вогонь атак,
Упав юнак в Афганістані –
Двадцятирічний мій земляк.
Упав, з очей спадали зорі,
Темніла неба пелена…
О, Боже мій, що тільки творить
Людьми придумана війна!
Читець
Війна в наш дім проникла тихо,
Згасивши тисячі життів,
І залишила біль і лихо –
Печалі вдів і матерів.
Хто ж відповість за юні долі,
У крові викупаний стяг?
Коли і як приспати болі
В людських знівечених серцях?..
А, може, скажуть кладовища
Устами жалібних троянд,
Чом дев’ять літ там юність нищив
для нас чужий Афганістан?
Ведуча.
Не відболить це горе, не виплачеться і не від печалиться на нашій землі, допоки житимуть батьки, брати і сестри, вдови і діти підступно винищених у горах Афганістану синів України. Вони б були добрими майстрами, вчителями, лікарями, юристами, можливо б, представляли ВУЗы Полтавы і Києва, Львова і Одеси десь на спортивних змаганнях, творчих конкурсах… Але чужа війна відібрала у них таку можливість.. Не повернулися вони додому…
Читець
Заплакало небо дощами…
Біль і туга зійшлися клином.
Свистіли кулі над Афганістаном,
Прощалася мати із сином.
Котилися сльози рікою.
Ще б жити – та віку немає.
лишилась невістка вдовою
Й онука за батька питає.
Прощається мати із сином…
Прощаються гори й долини,
І більшого горя немає –
Як жити тепер без дитини?
Лиш чорна хустина.
Німа домовина…
«Прости» – ледь шепоче вустами.
Лиш чорна хустина – то туга за сином.
                                          (Є.Сохацька).
Ведуча. Посивілі жінки у чорних хустинах… Скільки ж їх? Скільки сліз? Хіба можна висловити словами материнське горе?! Цинкова труна, свіжа могила, фотографія у чорній рамці… вічний біль. Вічна скорбота. Не заростає стежка до могил афганців, спогади про них живуть у пам’яті людей.
Читець Поставте скибку хліба на стакан
І голову схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі ранив і скалічив.
Ведуча.  Найбільш у народну пам’ять врізалася саме неоголошена афганська війна, відгомін якої ми відчуваємо й досі. Вона чорним смерчем пронеслася над просторами України, зачепила переважно прості родини робітників і селян, які віддали своїх, часто єдиних, синів до армії, не відаючи, через яке пекло їм доведеться пройти.
Читець
Ховали інтернаціоналіста,
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом
І плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті обмацує труну:
Чи ж там він є?!!
Стоять, відводять очі в бік солдати
І шепотить сержантик ледве чуть:
Не велено… Не можна відкривати…
Не велено…
Уже струмки течуть, уже весна така глибока, рання.
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання:
Школярики стоять, учителі.
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ…
Кого клясти, кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть отвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі -
В селі ховали воїна-солдата,
У мирному вкраїнському селі.

Ведуча. За майже 10 років бойових дій, як тоді казали, «за річкою», аби зайвий раз не згадувати слово Афганістан. На цвинтарях України з’явилося понад три тисячі свіжих могил з юними обличчями на фотографіях.Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі, байдуже посилаючись на інтернаціональний обов’язок, від чого вмить посивілим батькам було вдвічі важче.
Читець
Очі туманить ядуча сльоза,
Руки скувала утома,
Палить їй душу афганська гроза –
Син не вернувся додому.
В неї він був ясночолий, як світ,
Сонячно так усміхався,
Ще й 20 не було йому літ…
Юним навік і зостався.
          Є.Чернецький
Ведуча. Але Афганістан ще довго буде щеміти в грудях багатьох із нас – загиблих не повернути. Наша пам’ять до цього часу, свято зберігаючи подвиг батьків і дідів у Великій Вітчизняній війні, назавжди ввібрала в себе і новий біль афганських втрат. Афганська війна героїчна і трагічна не тільки із-за обелісків, вона тривала вдвічі довше, ніж Велика Вітчизняна. Ніким і нікому не оголошена, вона потребує глибокого осмислення. Немає такого комп’ютера, щоб водночас здобути всі її уроки, політичні й військові, які необхідно для долі суспільства.
Читець
Важко змиритись…
Над шляхом сумують тополі…
І падає сніг на поля і гаї.
Як важко змиритись, повірити долі,
Дивитись на сірий, похмурий граніт.
Юнак же упав, немов зірка із неба,
Упав за далекий Кабул і Герат.
Востаннє ж тут думав, Вкраїно, про тебе,
І чув журавлів, що до тебе летять.
Ведуча. Закінчилась війна багато молодих воїнів-інтернаціоналістів були нагороджені орденами і медалями. Але найвищою нагородою для тих, хто уцілів, є життя, а для загиблих – пам’ять.Сьогодення ліквідувало «білі плями» нашого недалекого минулого, поіменно назвало тих, на чиїй совісті марно пролита кров тисяч людей. Але тінь їхньої провини не повинна падати на колишніх радянських солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі опинилися на афганській землі. Вони виконували наказ. То був їхній обов’язок.
Читець
Афганистан, ты стал частицей жизни,
Частицей крови, пролитой в боях.
Ты стал слезой скорбящей материнской,
Глубокой раной в неутешных днях.

Я помню смерть, что шла со мною рядом,
И крики умирающих солдат.
И не хочу я славы и награды,
Мне бы вернуть друзей своих назад.

Я не забуду тех боев кромешных,
Когда под свист душманских черных пуль,
Из боя выносил чуть-чуть теплевших,
Полуживых солдат, в полубреду.

И невозможно выразить словами,
Что испытали мы в таком аду.
Но знаю лишь одно, что мы держались,
Плечо подставив другу на ходу.

Лежат в земле, кто не пришел с Афгана.
Их слезы материнские хранят.
И не забыть дорог мне Кандагара,
Как и друзей своих мне не поднять.
              О.Мазуренко
Ведуча. Закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Але в людській пам’яті вона буде жити довго, тому що її історія написана кров’ю солдат і сльозами жінок та матерів, обелісками з жерстяними зірочками та піснями, які увірвалися в наше життя фронтовим вітром.
Читець
Прийдуть до могил й на поля ветерани,
З дітьми і онуками завтра прийдуть.
В руках немов вогник-тюльпани,
Афганські події у серці печуть…
Як важко змиритись, повірити долі,
Дивитись на сірий похмурий граніт.
Наплакалась мати-Вкраїна доволі!
Кажу, щоб почув увесь світ…
Ведуча. Летять, відлітають у вічність роки. Роки, скільки б їх не минуло, не зітруть у нашій пам’яті імена воїнів-афганців.
Схилимо ж голови перед світлою пам’яттю, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя.
Читець
Хвилина мовчання, хвилина мовчання.
Пекуча й терпка, як гроза.
Хвилина мовчання, хвилина мовчання.
В ній наша любов і сльоза.

Немає коментарів:

Дописати коментар