Наш край в поезії

Читець.                                                                                                                              

          Буває, часом сліпну від краси.
          Сміюсь, не тямлю,- що воно за диво, -
          Оці степи, це небо, ці ліси -
          Усе так гарно, чисто, незрадливо, -
          Усе як є – дорога, явори                                                                                                

         Усе моє, все зветься Україна.                                                                                        

        Така краса висока і нетлінна,
        Що хоч спинись і з Богом говори”...  

                                          Ліна Костенко
     Ведуча.     Степовою перлиною України називають Кіровоградщину – багату родючими ґрунтами, славну працьовитими людьми. Кіровоградщина – наш рідний край, близький і дорогий кожному, хто хоч раз побачив безмежне привілля степу, вдихнув чистого п’янкого повітря на луках, почув сюрчання коника в лагідному надвечір`ї. Невід`ємною частиною Кіровоградщини є Голованівщина . Край  обрамлений розкішними лісосмугами, неозорими ланами золотавої пшениці, неквапливими, тихоплинними ріками і джерелами кришталевої води, крутобокими долинами і балками, уквітчаними духмяними шавліями, волошками та іншими різнотрав’ями.

   Читець                                 С.Ткаченко Голованівський край

                    Тут, в цім краю, як в крапельці води,

                      Відбились всі вкраїнські наші біди:

                      Підступні, хижі й заздрісні сусіди

                        Болючі полишили в нім сліди.

                                             Без захисту Дажбожої егіди

                                               Ми корчилися в лапах ворожди,

                                                І мурзи двоголової орди

                                                 Не раз по нас справляли панахиди.

                            Та ми вціліли в пеклі тих борінь,

                            І дух наш – не помер! Козацький кінь

                              Знов прикрашає приятранські плеса.

                                                    І хлібороб – знов газда на селі:

                                                      Ступа хазяйновито по землі –

                                                       Склада траву в багажник «Мерседеса»
  Ведуча

    Голованівська земля народила чимало синів і дочок, які ознаменували її своєю мужністю, героїзмом, талантами. Звідси розпочинали свій життєвий шлях люди, які досягли чималих висот завдяки своєму розумові й праці: О.Абаза, М.Березовський, В.Вінніченко, В.Козерацький, І.Круц, С.Павловський, С.Піддубний,С.Рудик, П.Сиволап, Б.Чамлай, С. Шевряков та інші.
 Гордістю району є народний аматорський хор «Візерунки», народний аматорський вокальний колектив «Деліціа», народна концертно-театралізована  бригада та зразковий дитячий духовий оркестр.  Наш край талановитих людей : родина майстрів різьби по дереву Савчуків, самодіяльні художники Ю.Чопенко, О.Лисенко, В.Клименко, які увійшли в історію мистецтва, як справжні творці вічного і прекрасного.  
   Живі води Південного Бугу, Ятрані, Канарки, Циганки, Нетеки, Чумати, Янівки та інших річок, що протікають селами району, а також прекрасне відсоння нашого краю здавна надихали людей на поетичну, пісенну й художню творчість.
      Одним з наших земляків є Сергій Ткаченко, який народився в с. Свірнева Голованіського району, нині працює в ООН (Нью-Йорк, США). З поетичним словом дружить впродовж усього життя. Один зі своїх віршів  присвятив нашому землякові Віктору Полянецькому (Харківському прозаїку уродженцю с. Капітанки).
 
     Читець              Твої безжалісно правдиві оповідки –

                                Мов сяєво зорі над змученим селом…

                                Наш геній – ще не вмер! Чолом тобі, чолом!

                                Твоїх здобутків ми – щасливі й горді свідки!

            Про нас хтось там збиравсь уже співать псалом,

            І враз – цей бунт, цей дух і дар цей! – Боже, звідки

            По трьох віках знущань двоглавої сусідки,

            Що й досі дихає на нас злобою й злом?

                                        Твої оголені, мов нерв, оповідання,

                                        Потужно зв’язані в добірні два видання,

                                        Я п`ю, як райський мед – і як пекельний яд!

               В них – наш стражденний степ, без керми і повіддя:

                Славетних пращурів знесилене поріддя

                Колись – орлів, тепер – плакучих чаєнят.                                                                                                                                                                        
   Ведуча.    Чепурне, маленьке селище Побузьке, саме тут проживають дві поетеси – аматорки – це Ольга Мазуренко, яка народилася в Алма-Атинській області , але майже все її життя пов’язане з Україною, з селищем Побузьким.

 Читець. 

 Мені судилось жити в Україні

 На цій чудовій запашній землі.

 Де є ліси, річки, високі гори

 І люди працьовиті та міцні.

 Де є кохання чисте  і прозоре,

 Де вічна молодість цвіте,

 Пташки у небі весело співають

 І вітерець хмаринки десь несе.

 Усе мені і рідне, і знайоме,

 Усе я в своїм серці збережу.

 Люблю тебе я, рідна Україно,

 Любитиму до поки я живу!

Ведуча. Л.Гончарук, народилася в с. Дельфинівка Ульяновського району,але проживає в По бузькому понад 40 років пише вірші різної тематики, і оспівує свій рідний край у вірші  : «Рідне село» .

  Читець             Рідне  село

    Дельфинівка - рідненьке ти моє село,

    Моя доля мені тебе подарувала.

    Найкраще, найрідніше і так завжди було,

    Так довго зустрічі с тобою я чекала.

                                    За те, що довго не приходила, пробач,

                                    Так швидко,  незамітно роки промайнули ,

                                    Утрат було багато, щастя,  неудач,

                                    Але тебе, село моє рідненьке , не забула.

  Тут до сих пір душа моя живе,

  Іду селом і в кожний двір я хочу подивитись,

  Тут як колись до болю все знайоме і живе,

  Хотіла б я до кожної оселі ніжно притулитись.

                                 Тут пахне мамою її гарячим хлібом,

                                 І перший свій кусочок я з`їла з рідних рук,

                                 Навчилась милуватись дощем, веселкою і небом,

                                 Була щаслива   від першого кохання і від мук.

    Іду рідним селом осінньою порою,

   І з падаючим листям матуся розмовляє,

  Легеньким вітерцем іде рядом зі мною 

  Душа моя тривожиться і все це відчуває.

                            Моє село, свята моя земля, всі закавулочки знайомі, всі оселі,

                                Люблю твої ставки , і пам`ятаю всі твої поля,

                                І люди тут розумні, працьовиті і веселі,

  Я підійшла до того місця, де мій дім стояв.

  Тут вітер цвіт із білої акації здував,

  Тут мій причал, моє натхнення джерело,

  Дитинство, юність, біль і щастя тут було.

                              Я закриваю очі і бачу фіалки в нашому садку,

                               І пахнуть чорнобривці, айстри, кущ бузку,

                               А  рідний мамин запах ніжно обіймає,

                               Цей запах все життя мене не залишає.

  Весною повернусь, як цвістимуть сади,

  Тут залишились часточки життя, мої сліди,

  Знайомі, однокласники і друзі,

  Скошена трава духмяно пахне в лузі.

   Ведуча. При тихому сяянні пам`яті чіткішими стають образи незабутніх людей, серед яких і  наш земляк Степан Шевряков з Голованівська. Його численні вірші припали до душі багатьом небайдужим до поетичного слова людям. Він завжди пам’ятав свою малу Батьківщину і присвятив вірш «Рідний краю».

   Читець.   Тут все мені знайоме, рідне, миле:

                    І хатка ця, маленька і стара,

                    І цей садок, де юність легкокрила

                    Мені сказала лагідно: «Пора».

                                 І я пішов від отчого порогу,

                                 Від матір`ю торованих стежин.

                                 І пролягли мої шляхи-дороги

                                 Від оболонь до сивих верховин.

                        Та по яких усюдах не блукав я,

                        Мене додому всі стежки вели,

                        І знов дитинством пахло різнотрав’я,

                        І спогади жоржинами цвіли.

                                                          І ось тепер я знов сюди вертаю

                                                          Й доземно уклоняюся тобі,

                                                          О мій єдиний, незрівнянний краю, -

                                                          Зі мною будь у радості й журбі.  

  Ведуча.    Поет-сатирик  Борис Чамлай народився в селі Розкішне Голованіського району. Він небагатомовний, але кожне слово виважене, мудре й дотепне – плід спостережень і досвіду.

    Читець                             Спогад

               Село, де народився я і зріс,

               Вінчає з півночі старий дубовий ліс.

               Мов добрий дід своїм малим онукам,

               Він простягає хатам віти-руки…

               Як згасне день, прийде вечірня тиша,

               Змовкне все. Лиш ліс село колише,

                Пісні йому задумливі співає.

                І, стомлено, воно повільно засинає.

                Ліс – велетень. До ніг його із боку

                Колгоспна нива тулиться широка.

                І часто влітку сонячними днями

                Схиляється до нього колосками.

                А він, за неї радий і щасливий,

                Все ближче й ближче тулиться до ниви.

                Мов вартовий і пильний, і могутній,

                 Ліс в пам``яті моїй лишився незабутнім.

                       

 Ведуча.  Поетеса Ольга Осауленко, виросла на березі річки Канари, назву якої з тюркської перекладають як «джерело». Вона тісно співпрацювала з газетою «Там, де Ятрань», де й друкувала свої найкращі поезії.

    Читець.      Ранок в селі

   Я не соромлюся, що виросла в селі

   Серед ланів широких і багатих.

   Я прокидаюсь вранці на зорі,

    Щоб посмішкою сонце зустрічати.

   Яка краса! Співають солов`ї -  від їх пісень аж серце завмирає.

   Шумлять умиті росами гаї – це новий день село моє стрічає.

    Ген, в поле вийшли з сапами жінки

    І їх веселий сміх розносить вітер.

   Спішать до дитсадочка малюки,

   Біля криниці чути брязкіт відер.

   А руки мами пахнуть молоком,

   Натруджені, з мозолями від праці.

   Я більш за все люблю своє село,

  А ще людей за їх серця гарячі. 
 
  Ведуча.    
       Улюблений у своє рідне  село Полонисте Петро Сиволап відомий нам як гуморист і сатирик. Творчий шлях автора сповнений добра й радощів, смутку й гіркоти.  

   Читець.   Моє рідне село. А з тобою ясні видноколи,

                    Луки, річку, кленові мости…

                    Вже не буде для мене ніколи

                    На подвір`ї черешня цвісти.

                    Біля хвіртки червона калина не зустріне мене.

                   Як колись, не покличе зелена долина,

                   Синя заводь, де верби сплелись…

                   Все затихне, погасне раптово

                    В тьмянім мороку вічних ночей.

                    Зникне сміх, щире, лагідне слово,

                    Теплий промінь коханих очей…

                    А кругом – все залишиться жити:

                   І хати, і садки, і поля…

                      Але я вже не буду ходити по землі.

                      Я вже буду – земля.

                      Тільки в тиші чарівно-казковій,

                      В ночі місячні, в сонячні дні,

                      Буде Ятрань на греблі вербовій

                       Вічну пісню співати мені.
     
  Ведуча. Голованівщина здавна славилася талановитими хліборобами. Наші родючі чорноземи дають високі врожаї хліба, соняшнику, городніх культур. Голованівщина перспективний край і його мешканці все роблять для того, щоб він квітнув у мирі,злагоді та достатку.  
   Читець.
                 Скибка хліба.  
  В дитинстві, колись за обідом,
  В зажурі казали дядьки:
  - Цінуй оцю скибочку хліба,
  бо він для людей – нелегкий.
 
  Тепер я і сам уже знаю,
  Змахнувши росинки зі скронь,
  Що він не з землі проростає,
  Що хліб проростає ... з долонь.